Українська енергосистема за останні пару років пережила небувалий стрес, пов’язаний із переходом на нові правила гри та необхідністю найближчим часом оновити всю енергосистему – від генерації до нової інфраструктури.
Окремо слід відзначити значну кількість зобов’язань України з кліматичних цілей та ринкових реформ в рамках Паризької кліматичної угоди та Договору про Асоціацію з ЄС.
За 30 років спаду в економіці та невпинного старіння всіх активів радянська спадщина перетворилася на тягар з точки зору вартості обслуговування розвиненої системи та її значного зносу.
Зрозуміло, що будувати нову енергосистему за умови падіння обсягу споживання, а відповідно й обсягу коштів на ринку, практично неможливо, особливо з огляду на те, що споживання промисловістю та бізнесом знижується, а частка електроенергії, яка споживається населенням за пільговим тарифом, навпаки, зростає.
Сьогодні ми спостерігаємо багато змін на глобальному рівні, що неодмінно впливають на Україну, водночас всередині держави теж ситуація не стоїть на місці. Так, тенденція скорочення споживання електроенергії змінюється у протилежний бік і все прямує до того, що обсяг споживання електроенергії поступово зростатиме. Ключовий глобальний тренд – це електрифікація різних сфер життєдіяльності та виробничих процесів. Щоб економіка залишалася конкурентоспроможною, необхідно знижувати вуглецевий слід продукції за допомогою переходу споживання більш чистого енергоресурсу під час виробництва, застосування транспорту тощо.
На глобальному ринку капіталів формується значна частина кліматичних фінансів, які на досить вигідних умовах спрямовуються на фінансування проектів енергоефективності, розвиток нових «зелених» потужностей, в інфраструктуру. Україна поки що стоїть осторонь залучення такого капіталу, за винятком інвесторів в відновлювальні джерела енергії (ВДЕ), які зуміли отримати на зовнішньому ринку фінансування для розвитку своїх проектів в Україні.
На тлі спроб відмови від вугілля – природний газ, який має вуглецевий слід вдвічі менший за вугілля, буде ставати ключовим перехідним ресурсом, а ціна на нього формується не лише ринком, а й геополітикою. При цьому Україна є імпортером газу, але з потенціалом для нарощування свого власного видобутку.
Окремо варто враховувати, що закриття вугільних шахт та теплової генерації призведе до серйозних соціально-економічних наслідків, з якими державі доведеться зіткнутися.
Українська економіка зростатиме наступні 10 років, оскільки необхідна модернізація всіх потужностей, інфраструктури, будівель, що сформує значний попит на внутрішньому ринку в сфері металургії, цементній галузі тощо. Тож саме через ці фактори зростання ріст споживання електроенергії складе близько 25% у наступні 10 років, що вже сьогодні формує потребу у розвитку нових потужностей електрогенерації.
Виведення з експлуатації старих потужностей теж вже на часі. Це стосується теплових блоків, багато з яких буде закрито в найближчі 5-10 років (в рамках НПСВ), що призведе до пошуку рішення щодо забезпечення міст теплом, а відтак і до швидкого покриття дефіциту енергії на ринку.
Відповідно, необхідно інвестувати у розвиток нових потужностей і вже зараз має тривати робота із залученням інвестора.
Дійсно, держава може проінвестувати у розвиток атомної генерації, а саме виділити $1,5 млрд на добудову 3-го енергоблоку Хмельницької атомної електростанції (ХАЕС), а також знайти кошти на будівництво 5 та 6-го енергоблоків ХАЕС. З іншого боку, для роботи c тепловою генерацією в контексті модернізації та використання технологій уловлювання вуглецю, розвитку балансуючих потужностей, збільшення вітрової генерації на 3-7 ГВт, теж потрібно залучати інвестора. Загалом йдеться про понад $20 млрд інвестицій у наступні 10 років для модернізації потужностей, а також спорудження нових.
На даний момент потужності ВДЕ працюють в рамках зеленого тарифу, але в середньостроковій перспективі вони вже зможуть конкурувати в рамках вільного ринку, і інвестор уже розраховує на прозорий та зрозумілий ринок, а не на зелений тариф. Проте сьогодні держава викуповує зелену електроенергію у виробників і це єдине джерело доходів для них. Більшість із них закредитовані в українських чи іноземних банках і перебували на межі дефолту в 2020 році.
Поведінка держави сьогодні – це доступність та вартість капіталу, який бізнес зможе залучити до нових проектів.
Підписання в 2020 році багатостраждального меморандуму з виробниками електроенергії з ВДЕ дало надію на те, що зобов’язання буде виконано.
Проте нещодавнє блокування коштів на рахунках Ощадбанку – ще один негативний сигнал як для бізнесу, так і для інвестора. Одразу після виходу новин щодо блокування грошей облігації компаній стали торгуватися дешевше номіналу, і якийсь спекулянт міг непогано заробити на них.
Україна на фондовому ринку і так відома не з кращої сторони, враховуючи відносно нещодавній кейс агрохолдингу “Мрія” та постійні “гойдалки” у 2015-2016 рр. з переддефолтним станом по євробондах. Нинішня ситуація із «зеленими» — це ще один мінус до інвестиційної репутації України.
Все це загрожує тим, що бізнес та іноземні інвестори просто не інвестуватимуть у довгострокові проекти. Це стосується як видобутку газу, так і будівництва нових потужностей промисловості, реалізації енергетичних проектів. Будь-який із цих проектів має дуже довгий термін окупності. Наприклад, перший газ зі свердловини піде як мінімум за рік після отримання ліцензії, а окупність проектів генерації електроенергії становить від 5-15 років залежно від типу генерації. Окупність рахується виходячи з прогнозованих умов на ринку, і, враховуючи регулювання енергетичного сектора, що постійно змінюється, прогнозувати окупність проекту неможливо.
Коли інвестор заходить у країну, то спочатку «випробовує» ринок невеликими інвестиціями і лише після цього розпочинає повноцінні масштабні проекти. Україну інвестор залишає, оскільки так і не може адаптуватися до внутрішніх умов.
Завдання держави полягає у створенні умов, які переконають інвестора, що Україна є безпечною країною для інвестицій. Інвестори і бізнес чекають на встановлення порядку та послідовності щодо розвитку кожного з векторів країни, щоб не виникало різночитань у наступного покоління чиновників і політиків щодо того який вид генерації в пріоритеті, які виробництва ми розвиваємо в Україні, можемо ми видобувати газ чи ні. Саме постійні сумніви та відсутність консенсусу примушують нас стояти на місці, а не діяти.
Верхньорівневий консенсус було встановлено в рамках Національної економічної стратегії, але очевидно, що наразі немає встановленого порядку щодо «червоних ліній», які не можна перетинати. А саме: дотримання міжнародних зобов’язань, захист прав громадян, бізнесу та інвестора, проведення структурних реформ, незалежність контролюючих органів, прозорість процесів державного управління, недобросовісне використання економічних стимулів, високий кредитний рейтинг держави.
Виклик, який реально стоїть перед державою, і на якій держава має фокусуватися, — це необхідність адаптуватися до змін та не втрачати можливості, що проходять повз. Такими напрямами мають бути:
- Локалізація виробництва. На мою думку більш доцільною є робота над тим, щоб забезпечити часткову локалізацію виробництва нових потужностей. А саме: робота Турбоатому з будівництва нових блоків Енергоатому спільно з Westinghouse, встановлення вітрової генерації в Україні тощо.
- Трансформація вугільних регіонів. В цих регіонах немає нічого, що могло б створити таку кількість роботи, яку дають сьогодні вугільні шахти та теплові станції. Однією з перспективних ідей є розміщення індустріальних парків біля закритих потужностей, оскільки там наявна розвинена інфраструктура для виробництва.
- Мобілізація капіталу. Підвищення ефективності адміністрування екологічного податку та його ефективне використання дозволять підвищити темпи реалізації енергоефективних проектів лише на рівні місцевого самоврядування. Запуск ефективного фонду, який буде фінансувати проекти з декарбонізації та дозволить сформувати привабливі проекти та вийти з ними на переговори з міжнародними кліматичними фондами та фондами ЄС. Крім цього, Україна має максимізувати потенціал використання європейських фондів, спрямованих на дослідження нових технологій (зокрема водневих), а також на запуск пілотних проектів.